Перші самохідні двоколісні екіпажі майже одночасно створили француз Луі Гійом Перро й американець Сільвестр Роупер в 1869 році. Це були дерев'яні велосипеди з легкою паровою машиною. Бажаючих оснастити «біцикл» паровим двигуном вистачало. Наприклад, по кресленнях Л. Коупленда фірма «Норторп» в 1880-ті роки виготовила близько 200 дво– і триколісних парових велосипедів.
В 1885 році німецький інженер Готліб Даймлер сконструював компактний двигун внутрішнього згоряння й для демонстрації його в дії встановив на дерев'яний велосипед. Дрібносерійне виробництво аналогічних самоходів у Німеччині освоїли брати Генріх і Вільгельм Хільдебранди разом з Алоісом Вольфмюллером. Вони вперше застосували на двоколісному екіпажі пневматичні шини й двоциліндровий двигун, назвавши новинку мотоциклом (від латинського «мотор» – «що приводить у рух» і грецького «циклос» – «колесо»), тобто моторизованим велосипедом.
Всесвітнє визнання до мотоциклів прийшло в 1895 році, коли французькі винахідники Альбер де Діон і Жорж Бутон створили дуже легкий одноциліндровий чотиритактний двигун внутрішнього згоряння, установивши його на спеціально спроектовану триколісну конструкцію. Вийшов трицикл «Де Діон Бутон». По ліцензії цієї фірми й найчастіше з її моторами трицикли будували в багатьох країнах. У Росії наприкінці XIX – початку XX століття вони випускалися протягом десяти років.
В 1897 році російські журналісти Євгеній і Михайло Вернери освоїли у Франції виготовлення велосипедів з легким моторчиком, закріпленим над переднім колесом, із приводом на нього через пасову передачу. В 1898 році на мотоциклах чеської фірми «Лаурин Клемент» двигун внутрішнього згоряння розташували, як на самоході Даймлера. На це звернули увагу інші конструктори при створенні нових моделей. Серед піонерів мотоциклобудування були заводи «Нортон» (Англія), «Пежо» (Франція), «Лейтнер» (Росія), «Харлей Девідсон» (США), «Ямаха» (Японія).
До 1925 року більше ста заводів у світі випускали мотоцикли. Їхні конструкції настільки різнилися, що знадобилася класифікація. За її основу брали робочий обсяг двигуна. Так виділили три класи моторів: легкий – до 300 кубічних сантиметрів, середній – від 350 до 650 і важкий – більш 750.
Сьогодні прийнята інша класифікація. У ній беруться до уваги два найважливіші критерії: призначення машини і її компонування. Керуючись ними, наприклад, журнал «Світ мотоциклів» виділив наступні основні класи: мотовелосипеди, мінібайки, мопеди, скутерети, моторолери, стандартні або «класичні» мотоцикли, чоппери, спортбайки, туристські мотоцикли, мотоцикли подвійного призначення, мотоцикли спеціального призначення, спортивні мотоцикли, мотоцикли з колясками.
В 1885 році німецький інженер Готліб Даймлер сконструював компактний двигун внутрішнього згоряння й для демонстрації його в дії встановив на дерев'яний велосипед. Дрібносерійне виробництво аналогічних самоходів у Німеччині освоїли брати Генріх і Вільгельм Хільдебранди разом з Алоісом Вольфмюллером. Вони вперше застосували на двоколісному екіпажі пневматичні шини й двоциліндровий двигун, назвавши новинку мотоциклом (від латинського «мотор» – «що приводить у рух» і грецького «циклос» – «колесо»), тобто моторизованим велосипедом.
Всесвітнє визнання до мотоциклів прийшло в 1895 році, коли французькі винахідники Альбер де Діон і Жорж Бутон створили дуже легкий одноциліндровий чотиритактний двигун внутрішнього згоряння, установивши його на спеціально спроектовану триколісну конструкцію. Вийшов трицикл «Де Діон Бутон». По ліцензії цієї фірми й найчастіше з її моторами трицикли будували в багатьох країнах. У Росії наприкінці XIX – початку XX століття вони випускалися протягом десяти років.
В 1897 році російські журналісти Євгеній і Михайло Вернери освоїли у Франції виготовлення велосипедів з легким моторчиком, закріпленим над переднім колесом, із приводом на нього через пасову передачу. В 1898 році на мотоциклах чеської фірми «Лаурин Клемент» двигун внутрішнього згоряння розташували, як на самоході Даймлера. На це звернули увагу інші конструктори при створенні нових моделей. Серед піонерів мотоциклобудування були заводи «Нортон» (Англія), «Пежо» (Франція), «Лейтнер» (Росія), «Харлей Девідсон» (США), «Ямаха» (Японія).
До 1925 року більше ста заводів у світі випускали мотоцикли. Їхні конструкції настільки різнилися, що знадобилася класифікація. За її основу брали робочий обсяг двигуна. Так виділили три класи моторів: легкий – до 300 кубічних сантиметрів, середній – від 350 до 650 і важкий – більш 750.
Сьогодні прийнята інша класифікація. У ній беруться до уваги два найважливіші критерії: призначення машини і її компонування. Керуючись ними, наприклад, журнал «Світ мотоциклів» виділив наступні основні класи: мотовелосипеди, мінібайки, мопеди, скутерети, моторолери, стандартні або «класичні» мотоцикли, чоппери, спортбайки, туристські мотоцикли, мотоцикли подвійного призначення, мотоцикли спеціального призначення, спортивні мотоцикли, мотоцикли з колясками.
Немає коментарів:
Дописати коментар